Повертаюсь, щоб писати. Вчора думала про біль. Наштовхувалась на неї знову і знову, поки не сіла на ліжко і до кінця не додумала.
Хтось розкидає в моєму домі речі. Я не знаю цього когось, він мені не знайомий і не страшний, а мав би?
Вроджене каліцтво на ненависть вбиває з кожним днем. Люди, яких мала б ненавидіти любляться мною щосекунди довше.
Не можу читати книжки, кидаю на першій сторінці. Інколи читаю весь день, а зараз, може, не час для читання.
Щодень холоднішає. Колись вітер розіб"є вікно, а я спатиму і замерзну уві сні. Цікаво, що сниться людям, які помирають уві сні.
Коли вже навчусь писати правильно? Люди, в яких так мало в голові не можуть писати книжки. А я так хочу.
Так хочу щоб хтось колись читав мої книжки дітям перед сном і їм у відповідь снились химерні речі.
Це майже як розмовляти з кимось, тільки подумки. Люди ж зазвичай читають мовчки, очима.
Добре було б розмовляти з кимось подумки після смерті. Не хочу втрачати звязок з цим світом, він такий гарний.