Це не жива мова. Точніше жива лише для неї. Ніхто не скаже либонь, замість певно чи мабуть, хіба найменший відсоток когось. Тобто писати так - як писати лише про себе, як писати лише для себе, дуже егоцентрично, ніби в дитинстві тебе недолюбили, ніби брак уваги, недостача восхищения. Або писати про книжки в книжках. Якось смішно і передбачувано. Як більшість починаючих втиснуть свого героя в кафе чи на підвіконник, чи дівчина і квіти, якесь шаблонне і нудне. Навіть не так, проїлось. Чому б не писати про дивного вченого, який залишив на чайові своїй жінці? Чи про підлітка. Неважливо. Не маю злитись на те, що мені не подобається. Нащо? Краще потішитись з чогось, що вже люблю. Наприклад достатнім рівнем вологи в волоссі чи чистою підлогою в кімнаті.